якшо чесно, я дуже рада, що я в цей день не в Україні. майже все життя там я ніколи не мала достатньо сил зосередитись на сенсі цього дня – я занадто переймалась тим, що кількість подарованих квітів каже про мене як про жінку (а казала вона очевидно шось погане). я тригерилась об кожну дівчину з красиво накрученим волоссям і думала, що б мені такого зробити із своєю зовнішністю. я тригерилась об спеціальні святкові пакування рафаелок, які завжди дуже любила і які «зашкварно було купити самій собі, бо ну от настільки ти нікому не треба». коротше, це свято, недалеко пішовши календарно і сенсово від 14 лютого, тільки підсвічувало мені мій співзалежний бік. мені от по чесному років до 21 було похуй на якісь там права. я мріяла виграти конкуренцію. звичайно, це не проблема квітів, гарних зачісок і рафаелок. в інші 364 дні я реагувала так само. мені не вдавалось піднятись над власним болем, і культурний простір цьому аж ніяк не сприяв. не знаю, як там справи в квіткового бізнесу сьогодні в Україні. в рік, коли я поїхала, все було плюс мінус так само, знайомі так само жалісно-засуджуюче дивились на мої пусті безбукетні руки, а я так само відчувала шо мати партнера, який чомусь не подумав мене привітати першим ділом вранці, – це позор і соціальна невдача. мені добре думати про цей день, як про день, коли мої донати підуть до жінок, які є живим доказом того, що гендерна нерівність – це тупорилий конструкт, а не логічний факт. жінки, будьте.❤️‍🩹