сьогодні я чомусь згадала за мої перші літературні спроби, почала розбирати сюжет і прийшла до висновку, що у мене один із персонажів добре уособлює «усвідомлене зло». це не історія про те, що «мене травмували, тому я тепер злий». у такому випадку, герой має можливість трансформувати свою особистість, і, відповідно, має надію на зцілення з психологічної точки зору. я про безповоротність. це мене наштовхнуло на рефлексію соціальних проблем, вийшли деякі висновки. намагатимусь не зісковзувати в узагальнення і легкі відповіді. зараз є певний мейнстрім на психологічну прокачку себе, на монолітність особистості. обʼєктивно, це добре і може служити опорою для суспільства в наш час. але у випадках, коли людяна сторона закривається або є умовною, а тіньова має можливість стати монолітною, це перетворюється на завершене зло. воно небезпечне тим, що не має внутрішнього конфлікту. наприклад, коли людина ще не знає себе або знаходиться у межовій ситуації, внутрішні сумніви можуть стати останнім барʼєром етики. коли людина стає рішучою у насиллі, це небезпека. і вот тиранами і чудовиськами тут не народжуються. вони не виникають із травми або болю, ними стають за умови відсутності внутрішнього опонента, відсутності стоп-механізмів при порушенні кордонів інших, а також при наявності ресурсу і сили. створюється наявна одновекторна система. мені особисто це все складається в подібну схему до культу продуктивності або кримінальних ієрархій, бо вони якраз усувають сумніви і внутрішній конфлікт. вони підтримують одновекторність без рефлексії. людина по своїй природі має мати внутрішній конфлікт. так працює психіка, у якій одні компоненти гармонізують інші. але коли цього немає, етика виноситься назовні або уникається. бо немає внутрішнього діалогу і немає думки «чи не зроблю я комусь цим боляче»